Тема: Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.

Записуєте тему у зошит:

Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.

Розподіл західноукраїнських земель:

Західноукраїнські землі опинилися під владою трьох держав;

1.  Польщі:

а) Східна Галичина (до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини). Утворено три воєводства — Львівське, Тернопільське, Станіславське;

б)  Західна Волинь;

в)  Полісся;

г) Холмщина.

Три останні до Першої світової війни були під владою Російської імперії, а після радянсько-польської війни 1920 р, перейшли під владу Польщі.

2. Чехо-Словаччини:

Закарпаття (офіційно називалося Підкарпатською Руссю).

3.  Румунії

а) Північна Буковина.

б) Придунайські землі (Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії).

в)  Смітшина у Закарпатті.

Українські політичні партії та організації Східної Галичини.

Нелегальні партії.

Безправ'я, убогість, гіркі розчарування в можливості домогтися національної свободи кон­ституційними методами, ліберальною боротьбою, реформами - усе це сприяло появі в 20-і роки нової ідеології - інтегрального націоналізму. Головним ідеологом інтегрального націоналізму був Д. Донцов - емігрант зі Східної України, колишній соціаліст.

Основні ідеологічні положення інтегрального націоналізму

Нація - абсолютна цінність.

1. Вища мета українців - створення незалежної держави.
2. Вища мета може бути досягнута будь-якими засобами.
3. Заради вищої мети мають об'єднатися всі класи і політичні партії (ідея соборності, тобто єдності нації). Необхідно діяти, припинивши усі політичні дискусії.
4. Майбутню незалежну українську державу має очолити вождь з безмежною владою.
5. Соціально-економічний устрій української незалежної держави - питання другорядне.
6. Швидше за все держава буде аграрною, з розвиненою кооперацією і капіталістичною
7. промисловістю.

Інтегральний націоналізм став ідеологією двох українських партій - Організації українських націоналістів (ОУН) і Радикальної націоналістичної організації. Інші партії не схвалили нової ідеології.

Організації українських націоналістів (ОУН).

Організаційне оформлення націоналіс­тичної течії в українському визвольному ру­сі започаткували січові стрільці - найбільш боєздатна формація Армії УНР. У 1920 р. вони утворили Українську військову ор­ганізацію (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти поль­ської окупації. Організацію очолив колиш­ній командир січових стрільців Є. Коновалець.

Після санкціонування Антантою поль­ської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилася у перспективах боротьби. Організація істотно скоротилася, у ній залишилися тільки ті, хто вважав те­роризм ефективною зброєю.

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла в лютому 1929 р. у Від­ні. Разом з УВО її утворили студентські угруповання - Легія українських націона­лістів, Союз української націоналістичної молоді, Група української національної молоді та ін.

ОУН не була політичною партією пар­ламентського типу. З одного боку, вона ви­никла як політичний рух з власною ідео­логією, котру ще потрібно було розвивати. З другого боку, вона становила суворо за­конспіровану організацію військового типу. Військова організація постала з УВО. Влас­не, УВО не відразу розчинилася в ОУН. До середини 30-х років вона зберігала орга­нізаційну самостійність і виступала в ролі бойової фракції ОУН.

Членами  ОУН  в  основному  були  старшокласники  шкіл  і  студенти.  Загальна  кількість  до  20  тисяч  в  1939 р.  Серед  них  поети:  Є. Маланюк,  О. Ольжич,  О.Теліга,  Б.Кравців.

          Мета  ОУН:

   1. Утворення самостійної  соборної  української  держави.

   2.  Приватна  власність  в  обмежених  розмірах.

   3.  Багатоукладна  економіка.

           Методи  боротьби:   

  1. Демонстрації.

  2. Студентські  страйки.

  3.  Байкоти.

  4.  Терористичні  акти – найважливіший  метод.

  5.  Експропріації.

  6.  Саботаж.

       Організували  замахи на  комісара  польської  поліції  у  Львові  Чехівського.;  чиновника  радянського  консульства  у  Львові        О. Майлова  (помста  за  голодомор).

У  1934 р. – у  Варшаві  вбито  польського  міністра  внутрішніх  справ – Перацького. Як підкреслю­валося у відозвах націоналістів, його було знищено у відплату за пацифікацію 1930 р.

   Після  цього  вбивства  поліція  розгромила  крайовий  провід  ОУН  в  Галичині  і  заарештувала  організаторів  замаху,  в  тому  числі  Бандеру  і  Лебедя.

    У  1935 – 1936 рр.  проти  них  було  проведено  Варшавський  судовий  процес,  який   ОУНівцям:  Бандері,  Лебідю  і  Карпінцю  виніс  смертну  кару,  згодом  замінено  на  багаторічні  ув’язнення.

 У1936 р. Відбувся  Львівський  процес  проти  керівництва  ОУН.

    Між закордонним Проводом українсь­ких   націоналістів   (ПУН)   і Крайовою екзекутивою від по­чатку склалися напружені сто­сунки. Поширилися чутки, що польські спецслужби діставали інформацію від деяких членів закордонного проводу ОУН. Це не відповідало дійсності, але відчуженість між молодими бо­йовиками в Західній Україні та старшими за віком функціоне­рами в еміграції почала стрімко наростати. У травні 1938 р. радянський агент убив Є. Коновальця. ОУН залишилася без керів­ництва напередодні вирішальних у історії Європи подій і незабаром розкололася.

            КПЗУ  (Комуністична  партія  Західної  України) 

     Виникла  в  1919 р.  на чолі з Затонським, сюди входили Бараль, Заячківський, Крілик. Незважа­ючи на скромну чисельність (близько 4 тис. членів у середині 30-х років), вона була по­літично активною. Ідейні засади: намагання поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями; провести соціалістичну революцію у Польщі; приєднання західноукраїнських земель до УСРС.

Не  велика.  Ще  в  1920 р.  під  час  наступу  Червоної  армії  у  Радянсько-польській  війні  створений  Галревком – тимчасовий  орган  радянської  влади  у  країні.  Очолив  В. Затонський.

     В  1921 р.  під  тиском  комінтерну  КПЗУ  увійшла  до  складу  КП  Польщі,  як  її  автономна  частина.

        Із  початком  сталінських  репресій,  а  потім  голоду  в  УРСР  КПЗУ  відмовилась  від  ідеї  об’єднання  із  УРСР.

       Влітку 1930 р. набули нових форм про­тести селян проти тяжкого податкового об­кладання. У Львівському, Станіславівському, Тернопільському і Волинському воєвод­ствах комуністи підняли їх на збройну бо­ротьбу. Кульмінацією селянського руху ста­ло Ліське повстання у червні-липні 1932 р. У ньому брало участь близько 30 тис. селян. Поліція і армія жорстоко розправилися з по­станцями. Подібні розправи стали називати пацифікацією (умиротворенням

У другій половині 30-х років вплив КПЗУ зменшився. Польським властям, які у 1934 р. створили табір у Березі Картузькій, головним чином для комуністів, «допоміг» Комінтерн. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських кому­ністів було заарештовано й загинуло у ста­лінських концтаборах.

Легальні партії

У 1925 р. виникло ширше угруповання політичних партій - Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). На установчому з'їзді в липні 1925 р. головою УНДО став Д. Ле­вицький. Сюди входили С. Баран, В. Мудрий, М. Рудницька. Ця впливова політична сила скла­далася як з галичан, так і з волинян.   Входила  інтелігенція:  вчителі,  священники,  адвокати,  кооператори,  літератори.

  Члени:  В. Бачинський,  С. Ветвицький,  Д. Левицький,  К. Левицький,  Юліан  Павликовський.

     Програма  УНДО –

   1.  Здобуття  Україною  самостійності,  але  без  терористичних

        методів.

   2.  Демократичний  розвиток  української  держави.

   3.  Соціальна  справедливість.

В  другій  половині  30–х  рр. – зближення  УНДО  із  польською  владою.  Між  ними  укладено  угоду  про  нормалізацію  і  уряд  Пілсудського  почав запроваджувати  федеративно – національну  програму. Політична криза 1926 р.  призвела до нового повороту в політиці щодо українців. Третій період  1926-1937 рр. характеризується встановленням режиму «санації» на чолі з Ю.Пілсуцьким. Нова політика передбачала певні поступки. Це була спроба перетворити Волинь на колиску «польсько-українського порозуміння». Було збільшено державні інвестиції на Волинь, почалось масове створення двомовних (утраквістичних) шкіл, дозволено українізацію православної церкви. Метою такої політики було здійснити розкол в середовищі українців – галичан та волинян. У 1935 р. найбільша політична партія – УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. ЇЇ лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі Картузькій.

 Але починаючи з 1937 р. Польські правлячі кола знову змінюють курс.

 УНДО  відмовився  від  антиурядової  боротьби,  а  польський  уряд  припинив  переслідування  українських  демократичних  організацій.

Від 1925 до 1939 р. УНДО залишалося провідною політичною силою серед україн­ців у Польській державі. Воно ставило за мету утвердження державних прав україн­ського народу, забезпечення його права жи­ти власним життям, не підпорядковуючись наказам з Варшави або з Москви.

За умов зростаючої загрози з боку на­цистської Німеччини панівні кола Польщі визріли до компромісу в національному пи­танні. Польський уряд обіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО - антиурядову пропаганду.

Радикальна  партія  (виникла  в  1890 р.)

   До  неї  входили:  селяни,  с/г  робітники,  сільська  інтелігенція.

 Ця  партія  поєднувала  ідеї  демократичного  соціалізму  із  перспективою  відновлення  української  держави.

 ЇЇ  головою  був  Лев  Бачинський,  а  після  його  смерті І.Марчук.

                            

                           Програма

    1.  Аграрна  реформа.

    2.  Обмеження  приватної  власності.

    3. Відокремлення  церкви від  держави.

    4. Незалежність  України.

Хотіли  поширити  свою  діяльність  на  всі  українські  землі  Польщі,  тому  радикальні  партії   об'єдналися  з  українськими  есерами  на  Волині  у  Українську  соціалістичну  радикальну  партію,  а  в  1931 р.  вступили  до  2  Соціалістичного  Інтернаціоналу.

                     

У 1919-1923 рр. польське керівництво намагалось довести громадськості свої права на українські землі. У 1923- 1926 рр. поляки наполегливо проводили політику спрямовану на асиміляцію поневолених народів.

Українські  партії  в  Румунії

  На  окупованих  Румунією  українських  землях  умови  для  діяльності  українських  партій  були  дуже  погані.

Комуністичні організації

Із  1918   по  1928 р.  діяв  військовий  стан  і  легальна  діяльність  політичних  партій  була  заборонена.  В  цей  час  у  підпіллі  діяли  лише  невеликі  комуністичні  групи. Комуністичні організації були об'єднані в Комуністичну партію Буковини, лідерами якої були С. Канюк, В. Гаврилюк (нелегальна діяльність, злиття з Комуністичною партією Румунії у 1926 р.).яка три­валий час на правах автономної крайової організації входила до складу КП(б)У. Зброю і кошти повстанці отримували від УСРР. Комуністична партія Бессарабії (діяла на території Бессарабії) знаходилася під керівництвом ЦК РКП(б). Пізніше і Компартію Буковини, і Компартію Бессарабії було включено до складу Компартії Румунії.

     Але  після  Татарбунарського  повстання  1924 р.  влада  пішла  на  лібералізацію  режиму,  тому  політичні  партії  були  легалізовані.

    У   1929р.  почалась  діяльність  на  Буковині  прокомуністичної  організації  «Визволення»,  яка  великої  підтримки  у  краю  не  мала.

        Її  програма:

    1.  Одержавлення  економіки.

    2.  Аграрна  реформа.

    3.  Приєднання  до  радянської  України.

                Українська  національна  партія  (УНП)

   Виникла  в  1927 р.  Керівник – Залозецький.  Це  була  ліберальна  Партія,  яка  виступала  за  компроміст  із  владою  і  за  легальні  методи  діяльності.

          Радикальна  націоналістична  організація  (конспіративна)

  Виникла  в  середині  30-х  рр.. Виділилась з УНП радикального крила на чолі з О. Зибачинським, І. Григоровичем, Д. Квітковським. (нелегальна діяльність конспіративних груп за зразком оунівських).

До 1928 р. румунська влада зберігала на Буковині та Бессарабії воєнний стан, за якого легальна діяльність українських партій була практично неможлива. У1938 р., після відносної лібералізації суспільного життя, король заборонив діяльність всіх політичних партій і встановив диктатуру військових.

Політична боротьба на Закрпатті

Суто українських партій, які діяли б самостійно, тут довгий час не було. Політичні групи Закарпаття входили до складу чехо-словацьких партій. Течії серед населення Закарпаття

1. РУСОФІЛЬСТВО.(А. Бродій) Прихильники його вважали, що карпато-українці —  це  частина російського  народу,  яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних і умов. Широкої підтримки серед населення русофільство не мало.       

2. РУСИНСТВО.    Його    симпатики    стверджували,    що слов'янське населення тут перетворилося в окрему націю русинів,  відмінну  від українців.  Політичної  підтримки серед населення русинство також не знайшло.

3. МАДЯРОФІЛИ – русини окремий народ,який має приєднатися до Угорщини.

3. УКРАЇНОФІЛИ. Вони запевняли, що населення Закар­паття — це частина українського населення. Вони вис­тупали за пробудження національної свідомості, про­пагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом. Лідер українофілів — доктор те­ології, видатний педагог, священик Августин Волошин.  

На виборах, що відбувалися регулярно, місця в чехосло­вацький парламент виборювало до 30 партій. Впливовою політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українсь­кому національному об'єднанні, утвореному у 1939 р. для відстоювання інтересів українського народу. Українофіли боролися за пробу­дження національної самосвідомості руси­нів. Авторитетним лідером українофілів був педагогічний діяч і доктор теології отець Августин Волошин.

З українофілами конкурували русофіли, колишні (з 19 ст.) москвофіли. Після ро­сійської революції вони відвернулися від Росії й звернули свої погляди на Прагу. Гу­бернатор Підкарпатської Русі в 1923— 1933 рр. А. Бескид здійснював русофіль­ську політику, а сама партія користувалася підтримкою державної адміністрації.

Не менш впливовою політичною силою були комуністи. Крайовий комітет Компар­тії Чехо-Словаччини організовував, де тільки міг, комсомольські осередки й групи революційних профспілок, а в 1930 р. створив Спілку працюючого селянства. На виборах до чехословацького парламенту в 1924 р. за комуністів віддали голоси 40 від­сотків виборців. Через п'ять років, коли еко­номічне становище стабілізувалося, вони дістали лише 15 відсотків голосів. Вибори 1935 р., які проводилися під гаслом Народ­ного фронту, дали комуністам 26 відсотків голосів.

За Сен-Жерменським мирним догово­ром від 10 вересня 1919 р., Чехо-Словаччина зобов'язувалася надати населенню Під­карпатської Русі автономію. Проте празь­кий уряд, посилаючись на незгоди між полі­тичними партіями, не поспішав виконувати міжнародні зобов'язання.

Наприкінці вересня 1938 р. в Мюнхені (М’юнхенська змова) відбулася конференція за участю Німеччи­ни, Італії, Франції та Великої Британії, яка розглянула претензії А. Гітлера до Чехо-Словаччини. Бажаючи за всяку ціну «уми­ротворити» німецького фюрера, Франція і Велика Британія погодилися на приєднання до рейху високорозвинутої в промисловому відношенні Судетської області, де проживало 3,2 млн німців. Чехословаччина втрачала п'яту частину своєї території і майже чверть населення.

Польща та Угорщина також висунули свої вимоги про приєднання чехословацьких те­риторій, компактно населених відповідно поляками й угорцями. На початку жовтня 1938 р. Польща одержала територію в ти­сячу квадратних кілометрів з 230 тис. жи­телів - Цешинську область. Польський уряд зробив спробу анексувати й Закарпат­ську Україну, однак на заваді став Гітлер. 7 жовтня Словаччина сформувала влас­ний уряд.

Лідери українофілів, русофілів і локалістів звернулися з вимогою до Праги надати Підкарпатському краю автономії як це передбачалося умовами Сен-Жерменського договору. 11 жовтня празький уряд затвердив першу автономну адмі­ністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. У Раді міністрів Підкарпатської Русі були доставлені основні політичні партії, що входили до двох блоків - русофільського і українського.

Цей автономний уряд проіснував лише два тижні. Чеська контррозвідка здобула докази того, що Бродій працює на угорські спецслужби (під псевдонімом «Берталон»). 28 жовтня празький уряд призначив прем'єр-міністром Підкарпатської Русі А. Волошина.

А. Волошин сформував уряд лише з чле­нів Українського національного об'єднання.

Тим часом Угорщина добивалася від Гітлера санкції на захоплення Підкарпатської  Русі. Фюрер санкції не дав, але пого­дився на арбітраж разом з Італією щодо пе­редачі Угорщині територій, населених мадярами. 2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж. Празький уряд змушений був віддати Угорщині південні райони Словаччини й Підкарпатської Русі з населенням переважно угорським. Від Підкарпатської Русі відійшли південні райони з населенням 175 тис. осіб, Підкарпатська Русь втратила Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими районами.

Уряд Волошина переніс свою резиден­цію з Ужгорода до Хуста. Адміністративні органи. система освіти й видавнича справа переводились на  українську мову. У розбудові держави, яка була названа Карпатсь­кою Україною, закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Північ­ної Буковини та заокеанської діаспори.

Особлива увага приділялася організації народної оборони - Карпатській січі. Команди Карпатської січі виникли майже в усіх великих населених пунктах. Загальна кількість вишколених січовиків становила до 2 тис. осіб. Однак вони не мали права носити зброю.

12 лютого 1939 р. в Карпатській Україні були проведені вибори до сейму. В умовах, коли всі інші політичні партії були забо­ронені, Українське національне об'єднання здобуло 92 відсотки голосів.

На початку березня 1939 р. Гітлер ви­рішив остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Чехія приєднувалася до рейху, Сло­ваччина одержувала примарну незалеж­ність. 12 березня Гітлер дав свою згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною, щоб надійніше прив'язати її до Німеччини в майбутній європейській війні.

Державний розпад Чехословацької Рес­публіки змусив А. Волошина офіційно зая­вити про те, що з 14 березня 1939 р. Карпатська Україна стає незалежною. Вже у безвихід­ній політичній ситуації 15 березня розпочав свою роботу сейм Карпатської України, який очолив А. Штефан. Протягом трьох годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено ряд документів.

Підтверджувалося, зокрема, що Карпат­ська Україна є незалежною державою. А. Волошин був обраний її президентом. Державною мовою оголошувалася україн­ська. Державним прапором ставав націо­нальний синьо-жовтий, а державним гер­бом - сполучення крайового герба з націо­нальним (тризуб з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської Укра­їни оголошувався національний гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля...».

Угорська армія почала просочуватися через кордон невеликими загонами ще в ніч на 14 березня. Безпосередньо на кордоні в цей час уже було зосереджено 12 дивізій. 15   березня1939 р.   вони   одночасно   перетнули кордон в усіх напрямках. 17 березня 1939р.територіюЗакарпаття  повністю окуповано угорськими військами..Український уряд на чолі з А. Волошином емігрували до Праги.

Перегляньте відео, яке допоможе вам краще зрозуміти новий матеріал.

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п. 28-29, с.181-196
2. Перевірте, чого навчились, виконайте завдання на с.189 та 196 (письмово у зошиті). На наступний урок по цій темі будуть тестові завдання.